24 жовтня 2022 року

 Я мовчу. Не фізично, ні. Хотіла б, але занадто багато факторів, які не дають змоги. Мовчу в душі, закриваю її ментальний рот, щоб та не кричала занадто голосно, бо і так не найс. Вічні тривоги розривають на шматки, коли ти відчуваєш, що все буде ок, а навколо тебе паніка і немає місця де сховатись, бо повсюди небезпека. І ти ховаєшся всередині, а там і так все кричить через німоту. Їй-богу, німота голосніша за мовчання риби. Я дійшла до краю, до тої межі, хотіла б повернутись назад, але ніяк, розумію, що туди дороги уже немає, є лише той рівень на якому я зараз і та я, яка більше не стане колишньою, бо занадто добре все розуміє і знає. Але й уперед немає шляху, вище лише дах. Або ж чиєсь дно. Як все цікаво і банально.

 Читаю книгу про жіноче задоволення і про те, як досягати оргазму. Уявляю як все оце робила зі своїм партнером і перед очима кадр - де він завмирає і я майже була впевнена, що він заснув, але ні, хвилини через 2, з гидотою в голосі запитує чи я уже закінчила і чи можна йому продовжувати. Пам'ятаю той стан страху, в очікуванні, що зараз він мене ударить як в минулий раз. Я зжалась, знітилась, заплакала і побоялась відвернутись, бо за це він точно б мене ударив. Тому я подумки зараз обіймаю ту дівчину і гладжу по волоссю. Вона засинає швидко, щоб не чути докорів і образ. Засинає зі страхом бути розбудженою, осміяною, осудженою і побитою. 

 Зараз він пише мені, що не відчуває від мене підтримки і любові, а я починаю розуміти його колишню і те, що вона ні в чому не винна. Я зараз на її місці. І залюбки уступила б цей трон, але вона не повернеться. Легко увести чувака з сім'ї, і дуже важко вернути його назад. Є про що помовчати. Мовчу. Як і мовчу про те, що сьогодні день Ангела, але за цілий день я так і не почула ні слова привітання, хоча вітали абсолютно всі, навіть дуже неочікувані. Ні, я навіть рада, що так. Вчора ввечері він привітав мене бетонним пластом почуття провини і купою звинувачень, де я вічно щось "недо", через те у нас настільки погані стосунки. Старається лише він, віддається лише він, а я... мовчу. Дійсно, мовчу. Оскільки ми розмовляємо різними мовами. І він не хоче чути мого прохання. Єдиного. За всі ці роки. Хоча, на даний момент я уже й не хочу. Тому і мовчу.