Щоденник

Давай станемо зціленням одне для одного. Вилікуємо криваві душевні рани. Які ниють холодними безсонними ночами. Знайдемо порятунок в обіймах. Тих, в котрих забуваєш як дихати. Де стираються границі світу. І забуваються масштаби простору. Давай станемо спасінням. Будемо мовчати, коли слова абсолютно безглузді. Коли немає що відповісти. Слухати, як б'ється серце. Розуміти його шепіт. Станемо відображенням одне одного. Щоб зрозуміти ту саму битву, яка всередині. Прийняти те, що це воістину нестерпно. Але ні в якому випадку не проявимо жалю. Будемо поблажливими до наших дивацтв. І бажанню тотальної самотності. Коли не хочеться ділити ні з ким власний простір. Станемо цим простором одне для одного. І полюбимо. Не дивлячись ні на що. Наперекір долі і пророцтвам. Цілому всесвіту. Станемо єдиним цілим. Справжніми. Нами.

Дорогой мой человек, давай станем исцелением друг для друга... Именно эта фраза стала тем самым мостиком от меня к тебе год назад. Сегодня задала сама себе единственный вопрос: "А что если бы я тогда не написала первая? Случились бы мы?" И получила единственно верный ответ: "Да". Вне зависимости от того, написала бы я тогда или нет, нас всё равно бы столкнули лбами в какой-то определённой точке вселенной, потому что предназначенное должно быть исполнено в точности с приговором.  Именно его нам вынесли высшие силы сидя за тем самым огромным круглым столом, так странно схожим с покерным. Тебя приставили ко мне как того, кто поможет мне выкарабкаться из той самой пропасти, в которой я так яростно искала дно, чтоб оттолкнуться, но его попросту не существовало. И чем дальше я углублялась внутрь, тем сильнее теряла себя и смысл существования. А вот за что наказали тебя, сделав моим спасителем, я до сих пор не понимаю. Но знаю одно, я бесконечно благодарна за этот год,