Щоденник

 Я мовчу. Не фізично, ні. Хотіла б, але занадто багато факторів, які не дають змоги. Мовчу в душі, закриваю її ментальний рот, щоб та не кричала занадто голосно, бо і так не найс. Вічні тривоги розривають на шматки, коли ти відчуваєш, що все буде ок, а навколо тебе паніка і немає місця де сховатись, бо повсюди небезпека. І ти ховаєшся всередині, а там і так все кричить через німоту. Їй-богу, німота голосніша за мовчання риби. Я дійшла до краю, до тої межі, хотіла б повернутись назад, але ніяк, розумію, що туди дороги уже немає, є лише той рівень на якому я зараз і та я, яка більше не стане колишньою, бо занадто добре все розуміє і знає. Але й уперед немає шляху, вище лише дах. Або ж чиєсь дно. Як все цікаво і банально.  Читаю книгу про жіноче задоволення і про те, як досягати оргазму. Уявляю як все оце робила зі своїм партнером і перед очима кадр - де він завмирає і я майже була впевнена, що він заснув, але ні, хвилини через 2, з гидотою в голосі запитує чи я уже закінчила і чи можна й

 Я не писала слишком давно, чтоб теперь, оглядываясь назад, считать все случившееся правдой. Я переживаю войну, огромную, настоящую, с тревогами и сиренами, подвалами и ямами в парке, с штабами и складами, с ребятами, которых мы встречаем стоя на коленях, нашими героями. У меня в ушах бесконечный непрекращающийся вой, сводящий меня порой с ума. Я живу до сих пор в феврале, хотя скоро новая зима. И одновременно, с войной внешней я переживаю войну внутреннюю, когда кажется, что дальше больше не куда. Что больше ничего не удивит, но удивляет и периодически даже удавляет всеми своими событиями, который накладываются друг на друга, а я где-то уже практически на самом дне без сил и возможности идти дальше.  Я повержена с пъедестала, на который сама себя воздвигла. Придавлена ношей, которая оказалась мне не по силам. Избавлена жизненной энергией в связи с тем, что моральные побои не считаются в этом мире закононаказуемыми. Вслед за моральными пришли физические. Когда твою одежду выбрасывают н