Щоденник

Он никогда не прочитает этот текст. И это здорово. Я не хочу его потерять напугав своими чувствами к нему. Не хочу, чтоб он что-то придумывал себе и переживал, что не оправдал всех моих ожиданий. Оправдал. И оправдывает.  Этот человек ворвался в мою жизнь задолго до того, как я с ним лично познакомилась. Рассказы подруги о том, как они сидели в кафе вместе, как он ей нравится своей стальной непроницаемостью. Я слушала и думала, как может нравится человек с невозмутимым лицом, огромных размеров накачанное тело, да и вообще, с таким страшно должно быть, а не приятно. Мне было непонять ни ее мыслей, ни ее вкусов. В этом мы отличались с ней до неузнаваемости. Хотя любили одинаково, отдавая душу и сердце тем, кто этого просто не заслуживал. Любили тихо и скрытно.  А потом меня с ним познакомил наш общий друг. Первое впечатление - жутко страшно находится рядом. Я не знала о чем с ним говорить, какие темы его интересуют и вообще, было страшно даже подумать неправильно что-то.  Наше

Ніколи в житті не думала, що буду писати ці рядки. Але на превеликий жаль - пишу. Не можу змовчати. Всередині розриває на шматочки кожну частину тіла від страху, від невідомості, від жалю, від горя... За моє свідомо прожите життя я бачила дуже багато, змінювалась влада, перевороти, кризи, смерті, але навіть думка у голову не закрадувалась, що я побачу війну. Війну, на якій будуть сотнями гинути люди, незліченні кількості поранених і наляканих людей, які дивились в очі смерті, але на щастя залишились жити. Це справжні Герої моє неньки України, яка стає з кожним днем ще більше спаплюженішою... За що руйнується моя країна? За що течуть ріки крові невинних ні в чому людей? З кожним днем страх посилюється. Я прокидаюсь зранку і чим швидше включаю телевізор, щоб дізнатись останні події. Кожна новина, кожна плітка пущена невзначай змушує холонути усе в середині. Двоє моїх земляків повертаються з Києва в трунах. Мама одного, навіть після опізнання не вірить в те, що її сина не має в живих. С

Мам, я снова хочу бросится с головой в эти никому не нужные чувства. Снова хочу засыпать с мыслями о нем, и просыпаться так же. Хочу верить, что однажды мы будем вместе на зло всем правилам. Мам, ты знаешь, я держусь изо всех сил, я пытаюсь выбраться из этого болота, в котором загрузла по самую шею. Я еще могу дышать, могу говорить, думать и мечтать. Но с каждым разом меня затягивает сильнее. Мам, мне нужно выбраться оттудова! Неважно, что я пишу с ошибками. Важно, не утонуть в глазах его. Важно не сбиться с выбранного пути. Осталось немного, и он навсегда уйдет из моей жизни. Мам... Я ненавижу его. Ненавижу больше всего на свете, потому что он отнял у меня всю мою молодость, где я должна была влюбляться, любить и быть любимой. Мамочка, мне очень страшно... Так страшно еще никогда не было. А что если я не смогу, не удержусь и сорвусь? А что если сама опущу голову в это болото? А что, если ничего не получится? Сколько мне еще мучиться, мам? Сколько еще?...

Нічого впринципі не змінилось. Після останніх подій всередні порожнеча. Усе, що лишається мені на даний момент - спостерігати.  Не можу згадувати про нього, дивитись на нього і взагалі, не можу навіть уявити наскільки треба було себе ненавидіти, щоб стільки часу думати, що я його кохаю. Що без нього моє життя неможливе, що дихати без нього не вийде і взагалі, якщо одного разу він піде з мого життя, я просто не зможу далі існувати. Нісенітниця! І мені страшно. Настільки страшно, що я втікаю від нього на вулиці. А раніше я мріяла, як не буду підіймати слухавку, коли він буде дзвонити. Одне питання - навіщо?  Рада, що усе вирішилось зараз, а не пізніше, коли не можливо було б щось виправити.  Цей місяць приніс у моє життя стільки змін, стільки нового і цікавого, стільки переживань, стільки бажань. Я так багато зрозуміла, і зараз не знаю, що ж цим можна зробити. Я заплуталась. Єдине, що лишилось, писати!