четверг, 27 февраля 2014 г.

Посвящается А.Ф.

Он никогда не прочитает этот текст. И это здорово. Я не хочу его потерять напугав своими чувствами к нему. Не хочу, чтоб он что-то придумывал себе и переживал, что не оправдал всех моих ожиданий. Оправдал. И оправдывает. 
Этот человек ворвался в мою жизнь задолго до того, как я с ним лично познакомилась. Рассказы подруги о том, как они сидели в кафе вместе, как он ей нравится своей стальной непроницаемостью. Я слушала и думала, как может нравится человек с невозмутимым лицом, огромных размеров накачанное тело, да и вообще, с таким страшно должно быть, а не приятно.
Мне было непонять ни ее мыслей, ни ее вкусов. В этом мы отличались с ней до неузнаваемости. Хотя любили одинаково, отдавая душу и сердце тем, кто этого просто не заслуживал. Любили тихо и скрытно. 
А потом меня с ним познакомил наш общий друг. Первое впечатление - жутко страшно находится рядом. Я не знала о чем с ним говорить, какие темы его интересуют и вообще, было страшно даже подумать неправильно что-то. 
Наше знакомство продолжилось 8 марта. В тот день он долго смотрел на меня, а потом сказал фразу "Если тебя будут спрашивать как твои дела, всегда отвечай - не дождетесь!" И что-то изменилось.
Когда мы увиделись через месяц, он по-дружески меня обнял и поцеловал в щеку. От него веяло доверием. Стена рухнула. На лице появилась улыбка. 
Он снился мне ночами, подходил, обнимал и говорил, что все наладится. И я ему верила. Я люблю его объятия. Общих тем у нас так и не нашлось. Скоро будет год как он называет меня сестрой, а я его братом. Год, с тех пор, как он пообещал порвать любого, кто посмеет меня обидеть. Год, как я жду с ним встречи, чтоб окунуться в его широкие плечи носом и понять, насколько прекрасен мир в его объятьях.
Нет, я не люблю его как любят друг друга влюбленные пары. Я просто хочу знать, что он рядом всегда. Хочу быть уверенной, что он поднимет трубку когда я ему позвоню. И когда увижу его на улице, он обязательно подойдет и обнимет. 
Благодарю Бога за то, что дал возможность изменить мнение о человеке и заглянуть под его стальную маску. Спасибо, что он есть в моей жизни!

пятница, 21 февраля 2014 г.

Майдан

Ніколи в житті не думала, що буду писати ці рядки. Але на превеликий жаль - пишу. Не можу змовчати. Всередині розриває на шматочки кожну частину тіла від страху, від невідомості, від жалю, від горя...
За моє свідомо прожите життя я бачила дуже багато, змінювалась влада, перевороти, кризи, смерті, але навіть думка у голову не закрадувалась, що я побачу війну. Війну, на якій будуть сотнями гинути люди, незліченні кількості поранених і наляканих людей, які дивились в очі смерті, але на щастя залишились жити. Це справжні Герої моє неньки України, яка стає з кожним днем ще більше спаплюженішою...
За що руйнується моя країна? За що течуть ріки крові невинних ні в чому людей?
З кожним днем страх посилюється. Я прокидаюсь зранку і чим швидше включаю телевізор, щоб дізнатись останні події. Кожна новина, кожна плітка пущена невзначай змушує холонути усе в середині.
Двоє моїх земляків повертаються з Києва в трунах. Мама одного, навіть після опізнання не вірить в те, що її сина не має в живих. Сидить біля телефону і чекає на його дзвінок. Молоді хлопці, майже мої однолітки. За що? За те, що поїхали відстоювати свої права?
З яких пір брат б’є брата? Відколи усі стали настільки злими, що у них не тремтить рука при натискуванні на курок вогнестрільної зброї?
За декілька днів до цих подій в голові заговорив внутрішній голос «Маленька, викинь у смітник ті навушники, слухай звуки природи, насолоджуйся кожною прожитою хвилиною, дихай, гуляй, запам’ятовуй кожну гілочку, а то хто знає на скільки розраховане наше життя». Зараз розумію ці слова. На вулицю страшно виходити, особливо в вечірній час. Під шум робиться багато чого нехорошого. Йдеш на зустріч хлопцям і думаєш – свої чи чужі? А по тілу мурашки і серце в п’ятках.
Я хочу прокинутись і зустріти з посмішкою яскраве сонце, бажати усім гарного ранку і чудового дня. Я хочу жити в мирній державі, де панує злагода і усі щасливі.
Щасливі, тому що вижили в тяжкий період, не дивлячись на те, що смерть дихала їм у спину. Щасливі, тому що отримали перемогу, за яку стільки часу боролись. Щасливі, тому що зранку зійшло сонце.
Боже, почуй мої молитви. Захисти наш український люд! Змилуйся над нами і пошли нам найсильніших Ангелів Охоронців, які допоможуть нам подолати усі негаразди, які лягають на наші голови! Боже будь з нами! Разом ми переможемо!

среда, 5 февраля 2014 г.

Мам...

Мам, я снова хочу бросится с головой в эти никому не нужные чувства. Снова хочу засыпать с мыслями о нем, и просыпаться так же. Хочу верить, что однажды мы будем вместе на зло всем правилам.
Мам, ты знаешь, я держусь изо всех сил, я пытаюсь выбраться из этого болота, в котором загрузла по самую шею. Я еще могу дышать, могу говорить, думать и мечтать. Но с каждым разом меня затягивает сильнее.
Мам, мне нужно выбраться оттудова! Неважно, что я пишу с ошибками. Важно, не утонуть в глазах его. Важно не сбиться с выбранного пути.
Осталось немного, и он навсегда уйдет из моей жизни. Мам... Я ненавижу его. Ненавижу больше всего на свете, потому что он отнял у меня всю мою молодость, где я должна была влюбляться, любить и быть любимой.
Мамочка, мне очень страшно... Так страшно еще никогда не было. А что если я не смогу, не удержусь и сорвусь? А что если сама опущу голову в это болото? А что, если ничего не получится?
Сколько мне еще мучиться, мам?
Сколько еще?...

понедельник, 3 февраля 2014 г.

Нічого особливого

Нічого впринципі не змінилось. Після останніх подій всередні порожнеча. Усе, що лишається мені на даний момент - спостерігати. 
Не можу згадувати про нього, дивитись на нього і взагалі, не можу навіть уявити наскільки треба було себе ненавидіти, щоб стільки часу думати, що я його кохаю. Що без нього моє життя неможливе, що дихати без нього не вийде і взагалі, якщо одного разу він піде з мого життя, я просто не зможу далі існувати.
Нісенітниця!
І мені страшно. Настільки страшно, що я втікаю від нього на вулиці. А раніше я мріяла, як не буду підіймати слухавку, коли він буде дзвонити.
Одне питання - навіщо? 
Рада, що усе вирішилось зараз, а не пізніше, коли не можливо було б щось виправити. 
Цей місяць приніс у моє життя стільки змін, стільки нового і цікавого, стільки переживань, стільки бажань. Я так багато зрозуміла, і зараз не знаю, що ж цим можна зробити.
Я заплуталась. Єдине, що лишилось, писати!