Папочке... посвящается.

Колись, шестирічною дитиною, я брала маленький стілець, підставляла до вікна і залазила на нього ногами, ліктями легенько спиралась на підвіконник і милувалась тим, що відбувається за вікном. Як по склу стікали великі краплини дощу. Пориви вітру зривали листя з великого куща бузку навпроти вікна, нервово розхитуючи його в різні сторони. Проганяючи горобців з їх схованку серед гілок. А я стояла і дивилась на це все із вікна свого замку. Вітер я уявляла злим ворогом, який хотім мене викрасти і віднести далеко від дому, він не раз хотів пробити стіни мого палацу, розбити своим подихом скло, але у нього нічого не виходило.. і я кожен раз показувала йому язика та хитро посміхалась. Біля себе садила сімейство іграшкових зайчиків Лінду і Сендіка. Вони були моїми дітьми я повчала їх, що не можна в таку погоду виходити із дому, тому що там холодно і злий вітер може зловити в будь-який момент, і я буду плакати за ними. Навчаю їх правильно читати та писати каліграфічно букви. Стараюсь намалювати свій замок, короля і королеву... і себе в величезній короні. Виходять каракулі, але меня все-одно подобається...

(Продолжить)

І в цей момент вітер сильно вдаряється в вікно, воно задрижало і мені стає лячно. Тихенько починаю плакати і відчуваю, як мене обіймають руки короля-тата, і з ним уже не так лячно. Колючі щоки для мене з дитинства були самими рідними. Потихеньку перестаю плакати, розтираючи сльози по обличчю. Бачу, як в лапках Сендіка лежить цукерка.. для мене від зайчика, щоб не плакала. Посміхаюсь... розкриваю цукерку і починаю їсти... досі пам'ятаю - це був дюшес. Повертаюсь до вікна і бачу, як через хмари проступають промені сонечка. Злий вітер був поборений королем, який ніколи не дасть образити свою принцесу..

Як тобі все було просто... а зараз, я вже не 6-річна дитина... маленький стільчик стоїть під столиком, для майбутнього покоління, на підвіконник спираюсь зігнувшись, хоч і невеликого зросту, дощ і вітер стали близькими друзями і рідні зайчики пиляться десь у ящику.. Уже немає тих фантазій, що були раніше і квартира не мій замок.. А головне, немає захисника короля, який би прийшов і обійняв.. Просто доторкнутись до колючої щоки, обійняти за шию і плакати... єдина людина, яка розуміла мене і ніколи не покидала в такі моменти. Ніколи не кричав, що я все вигадала, а тихенько входив в роль. Він знав усі мої таємниці, і був для мене всім! Чому саме зараз його немає поряд? Чому саме в ті моменти, коли мені погано і потрібен його захист? Чому смерть така несправедлива? Чому саме його?

На ці питання немає відповідей... Я кожен день згадую про свого єдиного, коханого, рідного таточка, який подарував мені життя на цій невгамовній, злій планеті... І я маю використати цей шанс. Приходячи на могилу, рву бур'ян і розвовідаю, що відбувається в моєму житті.. і я впевнена, що він чує... плачу, тепер просто цілуючи пам'ятник. І уявляю, як він гладить мене по волоссі і тихенько сміється, примовляючи "моя зайка-фантазерка"... 

Таточку, ти назавжди залишишся в моєму серці! Вічна пам'ять...