Сегодняшний день медленно подходит к завершению. Он тянулся невероятно длинной цепочкой воспоминаний, событий. Я вспоминала все, что случилось за этот месяц. Выслушала человека, которому доверяла, и задумалась. Я думала, что защищена в этом мире. Думала, что смогу в любой момент обратиться за помощью и советом. Думала, что нашла именно тех друзей, которые поддержат меня и защитят. Как же я ошибалась. Внутри Критик громко орет на меня за все содеянное. Я, действительно, слишком много себе позволила. И теперь буду исправляться. Всеми позволенными и не позволенными методами. Эта работа послана мне с небес. И потерять её вот таким способом я просто не имею права. Месяц. Нет, несколько недель. Выдержать. Продержаться. Не ходить в тот кабинет. Забыть и забыться. Разобраться в себе. И умертвить все эмоции. Больше нету меня. Больше нету...
- Я думала, ты бросил. - Я бросил, - говорит он, придерживая уголком губ сигарету, и хлопает себя по карманам в поисках зажигалки, - но, как видишь, нам удалось остаться близкими друзьями. Когда она ехала в этот город, она торжественно зареклась с ним встречаться. Она говорила себе об этом на вокзале, в гостинице, в маникюрном салоне, в книжном магазине и на каждой из центральных улиц. Она шла и хвалила себя. "Я подросла. Мне больших трудов стоило мое чертово душевное равновесие. Я не хочу проблем, и у меня не будет проблем. Он не напишет мне, потому что не знает, что я здесь; а если узнает и напишет, я что-нибудь придумаю. Это не очень сложно, была даже такая социальная реклама. Протягивали рюмку, и решительная рука ее останавливала. У меня нет зависимости. Я свободна". - У тебя перепуганный вид, детка. - Не льсти себе. За "детку" убивать надо, конечно. - Ну нет, мало ли, из-за чего он может быть у тебя перепуганный. И губы синие тоже мало ли, отчег...
Я читаю останні записи, які були зроблені уже дуже давно, здається, в іншому житті і не розумію, як після всього я досі на цій дорозі, з цими головними героями, з цим сценарієм. Я не усвідомлюю, як могла допустити всього, що встигла пережити за весну 23 - зрада, безкінечна зрада коханого чоловіка, який грав на два фронти, посміхаючись і цілуючи вдень мене, а вночі іншу. Чи пробачила? Ні. Чи дала другий шанс? Так. Я знаю, що люди не змінюються. Я знаю, що він не зміниться ніколи в житті, не буде такого його, яким він був раніше. І хоча зараз я переживаю приторно-солодке шоу в його виконанні, я знаю, що одного разу я знову побачу його диявольський погляд і викривлене обличчя. Я знову відчую несамовитий жах і ненависть до цієї особи. Я знову стану маленькою дівчинкою, яка не може себе захистити, бо не може причинити болі іншому, навіть своєму ворогу. Але це не зупиняє мене. Як і не зупиняють лишні 20 кілограм, які я прагну з себе скинути. Вони набрані зі стресом, на...
Комментарии
Отправить комментарий